Спогад про те, як не хотілося жити, — з поворотом. Мовець «убив би себе, повільно чи швидко», якби не покохав і не відчув «жіночого тепла», — а потім, знудившись і цим, захотів побачити кров, вийшов на дах, кинувся вниз — і не впав. Прокинувся: це був сон. Вірш закінчується обіймами і присягою, сказаною сплячій: ніколи, «хоч би й дев’яносто було мені літ». Знаки оклику посеред рядків — авторські: вони позначають місця, де сон смикається. Темний жарт наприкінці не дає віршеві перетворитися на урочисту сповідь. Виживання пов’язане з любов’ю, теплом і тілесним апетитом до життя, але герой не романтизує власного відчаю. Саме співіснування болю й комізму в одному голосі робить фінал особливо тривожним.