Дванадцять рядків трикрапок, знаків оклику та сходинкових відступів — типографіка затамованого подиху. Кохану бачить рідко; «Я чекаю? Я кохаю..! Я благаю..!» Кохання палить душу, і душа згорає, але мовець не кричить: «слів немає». Єдина певність сказана з великої літери і з останнім знаком оклику: Душа жива, хоча — «невільна». Маленький вірш, що читається як удар серця. Пунктуація тут майже перетворюється на нотний запис нетерпіння. Паузи, трикрапки й оклики змушують саму сторінку чекати разом із героєм, а повторені дієслова оголюють кохання до найпростіших дій: чекати, любити, просити. Вірш радше підслуханий усередині подиху, ніж послідовно розказаний. Через це читач відчуває не опис очікування, а сам його ритм і фізичну тривалість.