Вісім рядків автопортрета. Мовцеві подобається бути розумним, усіх розуміти, сміятися «місячним сміхом» і нічого не показувати — а ще більше подобалося б частіше зустрічати таких же розумних, щоб серйозно поговорити «про істину всесвіту» і, дієсловом власного винаходу, «оцарити думку» — зробити її царем. Марнославство визнане, а самотність за ним — і є суть. Упевненість цього вірша навмисно обведена самотністю. Розум стає і гордістю, і бар’єром: приємно бачити людей наскрізь, доки поруч не виявляється рівного співрозмовника. «Місячний сміх» робить самовладання трохи театральним, ніби герой сам розуміє, що його маска теж є частиною проблеми. За жартівливою самовпевненістю тому чується бажання зустріти того, перед ким уже не потрібно буде грати роль.