Притча довгими, майже прозовими рядками. Доля — жіноча постать з українських народних вірувань — виходить із мовця і йде блукати пісками, болотами й лісами. Душа біжить за нею темрявою зі страхом поруч і вертається ні з чим; тіло без Долі жити не хоче, живе все одно «і з нічого думку творить». Життя помічає «працю мистецтва», любить за неї тіло і дарує йому Долю на День Народження — після чого тіло взагалі залишає Землю заради виміру, «де головною залишилась мрійливість». Мистецтво винагороджене, суспільство покинуте: ключ до всієї середини книжки. Надавши Долі тіло і власний маршрут, вірш робить безпорадність видимою. Герой може оплакувати те, що його залишило, але водночас здатен простежити шлях утрати. Так безсилля перетворюється на оповідь про можливість дії й вибору, а не лише про остаточну поразку.