Вірш про кохання, звернений до батьківщини, і грубий: «Я без ума від тебе, тупа батьківщино моя». Мовцеві «лестить» її гра з усім людським натовпом, вона в нього одна — «та як хотів би я, щоб ти була розумна». Побажання далі цілком щирі: скрізь музика, радість на обличчях, «душа, що зі Світом обіймається», зло, зникле назавжди. Ніжність і роздратування в одному голосі — тон того, хто не може піти. Образа і любов тут нероздільні. Батьківщина не ідеалізується: до неї звертаються, як до складного родича — сердито, близько, без можливості залишитися байдужим. Саме ця суперечність надає віршеві громадянського напруження, не дозволяючи йому перетворитися на декоративну патріотичну декларацію.