Найпряміший із віршів проти суспільства, сказаний із «Я» великої літери. «Ви хочете пожалітись на життя заставить!? Не стану Я цього робити, не стану!» Суспільство затоптує все, що росте, присипляє «бажання, силу і дух, волю і честь» — «приспати, приспати, приспати», — вибирає очі тим, хто ще бачить, набиває тіло клоччям «і називає це опудало — зрячим!?!» Мовець встане «з немочі». Остання строфа тихіша й сумніша: усі «як камінь, як пісок, як глина… як суспільство, а не як людина». Повторене «не буду» становить структурне серце твору. Суспільство постає силою, що притоптує все, що намагається рости, а герой визначає себе через відмову підкоритися. Гідність тут — не тиха самооцінка, а свідоме рішення не дати зовнішньому тискові розчинити власну окремішність.