Про гон
Ніч приємна, весняна пора,Я вийшов на двір й забив комара,Який щойно прилетів і сівМені на руку, й крові захотів.
Та крові йому не вдалося попити,Зумів його я швидко забити.Він не відчув ні болі, ні страху,Бо я ж його забив з першого маху.
Тут прилетіла велика бджола,Я здивувався, як же вонаВ ночі не спала, а просто літала?І жало своє до мене ламала.
Про вірш
«Гон» — сленг для дикого, безглуздого трипу, і вірш так і починається: прибитий комар, велика бджола, збита кинутим молотком, забраний вороний кінь. А потім їзда стає мандрівкою українською літературою — материн рушник із пісні Малишка, село в журбі за Шевченковою Катериною, старий кобзар у полі, який каже, що нема щастя в Україні, «і Воля, і Доля лише уві сні». «Ні, дядьку, — це ви уві сні; Доля і Воля вже є». Він усміхається і зникає, і з’являється мамин рушник. Безглуздя, що закінчується патріотичним видінням, — або навпаки. Сюрреалістична комедія постійно змінює масштаб, доки нісенітниця не починає нагадувати свободу. Якщо герой може за бажанням вигадати коня, зброю й дорогу, уява на короткий час стає окремою країною — з іншими законами, ніж ті, що керують звичайним життям.
продовження
Про гон
Важким молотком в велику бджолуМетнув я з розбігу й попав у брову.Більш не літала велика бджола,Нажаль, не знайшов я свого молотка.
Тут прискакав кінь вороний,Він не малий і не брудний.Кінь не комар і не бджола,А!!! Забрав собі я того коня.
Скачу на коні у поля край села,І зовсім не бачу того рушника,Що мати в ночі вишивала й не спала,Й на щастя на долю мені віддавала.