Сцена, майже п’єса: старий і хлопчик, що просить дрібні. «Чого тобі треба, хлопче? Хліба для брата, що лежить десь у підвалі, вколовшись безповоротно?» Чи клею і поліетиленового пакетика «для себе і для друзів»? Хлопчик не слухатиме — «нема часу на балачки» — і тікає «шукати дорогу до гальюна». Тоді старий гукає його назад і пропонує власний сніданок, «вибач, що без ковбаси, візьми ще яблук», — а хлопчикові не треба хліба. Остання строфа повторює ранішу з дієсловами в минулому часі: нічого не змінилось. Ніхто не судить; назва — вся стриманість вірша. Відмова судити побудована на уявленні різних можливостей. За кожною видимою дією може ховатися зовсім інша історія, а отже моральна певність стає підозрілою. Співчуття починається в ту мить, коли спостерігач визнає, наскільки мала частина чужого життя йому насправді доступна.