Найдовший із ранніх віршів рухається від сірого, замерзлого дня — очі в усіх «без теплоти замерзли», хмари «міцною купкою трималися» — у приватну ніч снігу й місячного світла з «ніжним талісманом». Прогулянка, зорі, думки «про все і одразу ні про що», зустрінутий удвох схід сонця і прощальний поцілунок до вечора: вірш майже кінематографічний, а його будова — спільний холод, потім тепло на двох — і є його змістом. Ваги віршеві надає рух від погоди до пам’яті. Спершу застигає зовнішній світ, а вже всередині цього холоду починає відтавати приватне минуле. Кохання постає джерелом тепла, яке пам’ять береже всупереч пейзажеві, ніби налаштованому стерти будь-яке тепло. Пам’ять не скасовує зими, але створює всередині неї власний клімат, доступний лише героєві.