Російська назва над українським віршем-дарунком. Білі весняні квіти подаровано з побажаннями — щоб ніколи не плакала, щоб росла «як той цвіток» — і з картиною з народної пісні: коли він поскаче на зорі «на білому чи чорному коні», хай не спиняє, лише помахає рукою. Квіти треба покласти «в велетенську книгу» і через роки знайти знову: чебрець, згаданий «не злим словечком». Кохання, що вже уявляє власний спогад. Оскільки це вірш-подарунок, його образність свідомо щедра, а не конфліктна. Квіти, сльози, пісня і весна стають побажаннями, викладеними навколо іншої людини. Під традиційним благословенням відчувається молодий поетичний інстинкт: зберегти прихильність, перетворивши її на маленьку церемонію. Поезія тут фактично стає способом продовжити життя миті дарування після того, як сама мить мине.