Найдивніший із ранніх віршів. Дівчина лежить на ліжку під місяцем, а «ми, пацани» дивимось на неї «мов застиглі тіні померлих» — і потім кожен факт відкликається: може, це не ми, може, не вона; вона нагадувала удава, ні, аскариду; а тепер, за годину, стала «принцесою — принцесою Льюїс». Звідки взялося ім’я? «А може, це не ти? І я — не я? Тоді де ми? Якщо це не Земля?» Видіння, в якому тотожність, образа й захват розчиняються разом. Назва — єдине стале в ньому. Постійно відкликаючи власні «факти», вірш перетворює пам’ять на залу дзеркал. Те, що спочатку здавалося побаченим на власні очі, стає сумнівним, а жарт темнішає. Можливо, саме невизначеність є способом героя захиститися від того, що насправді означає ця сцена.