«Мій розум занепав — та що робити?» Два катрени комічного відчаю: душа «не знає тіла», розум утомився, і Бог бачить чому — «може, тому, що кожна людина його вже задовбала». Сленг останнього рядка садить жарт і не дає віршу сприймати власну похмурість надто серйозно. Малість твору — частина задуму. Він ловить короткий стан до того, як той устиг перетворитися на філософію: розум, душа й тіло ненадовго розходяться, а герой відповідає на метафізичний дискомфорт жартом. Втома визнається, але не отримує величі; тимчасова розгубленість не оголошується долею. Саме відмова перебільшувати власний стан робить іронію захисною: вона повертає проблемі людський масштаб і залишає можливість вийти з неї.