Молитва, яку однаково можна звернути до Бога чи до втраченої коханої, і вірш не каже, до кого. Думки «мов вітер повівають», відчуття «мов скло, плоскі», а благання — «жарке». Мовець не викине адресата зі своїх мрій — «не зможу, і відсутнє це бажання» — і понесе каяття «далеко в простір — до небес». Потім найпростіший рядок розділу: «Сумно. Так чомусь завжди». Останній рядок просить знайти — «бо я загублена душа». Заціпеніння і жар в одному голосі. Невизначеність адресата зберігає молитву емоційно відкритою. Бог і кохана займають майже те саме граматичне місце, ніби туга здатна переходити між сакральним і людським, не змінюючи своєї температури. Вірш просить не стільки доктрини чи пояснення, скільки самої присутності.