Вісім рядків і знову велика літера: Людина велика, «і велика її душевна ріка» — але не завжди, «бо є людина», в якої нема ні совісті, ні сорому, «ні навіть слова Доброта», чиє життя «як у чорного кота» і для якої «навколо все тьма». Мініатюрний портрет того, з ким сперечалися попередні вірші. Темрява тут етична, а не атмосферна. Спершу визнається велич Людини, і саме тому виняток звучить моторошніше: можна зберігати людську подобу, відмовившись від совісті, сорому й навіть самої мови добра. Темрява виявляється не браком світла, а провалом морального розпізнавання. Визнання людської величі на початку також означає, що моральне падіння не є неминучим: це вибір, а не природа людини.