Дві строфи сходинкових рядків і один образ: небо як море, в якому мовець хотів би втопитись. Його глибини «в пошуки манили» на зорі; даль «прекрасна й чарівна, і як ніщо живу»; на краю «незнаного буття» сходить сонце, і душу «в полон забрали почуття». Маленький чистий ранковий вірш — найспокійніший голос розділу. Метафора неба-моря перетворює світанок на запрошення розчинитися в безмежності. Однак ідеться не тільки про втечу: слово «пошук» робить захоплення активним. Краса пробуджує запитання, а обрій важливий саме тому, що його неможливо досягнути з точки, де стоїть герой. Недосяжність не руйнує захоплення, а підтримує його: пошук залишається живим саме тому, що горизонт постійно відступає.