П’ять звертань, кожне до іншого імені однієї людини: моє щастя, моє сонце, зоре ясна, моє почуття, моя доле. «Намалюй мені тепло, синє небо, простір і свободу… нас намалюй червоним серед сірого народу». Її світло — «життя моїх очей»; межа почуття — нескінченність, «крила є — лети». Останнє звертання — вимога: «Скажи!!! Чи вже мене не знаєш?» — а відповідь, якщо прийде, — «як співає тишина». Ода у високому стилі, що закінчується музичною нотою збірки. Повторені наказові форми перетворюють пам’ять на акт малювання. Тепло, небо, свобода і червоний колір не просто згадуються — герой просить створити їх заново. Кохана стає водночас предметом картини й художницею, здатною забарвити той емоційний світ, у якому він хоче жити.