Пізній осінній вечір, сутінки «на плечах міста», денна метушня, віднесена «в Царство Сну». Сьогодні й завтра — замкнений лабіринт, ребус, код; життя — «аксіома двох сторонності медалі». Тоді мовець звертається до Життя прямо: як жити, «щоб жити, а не тупо бути»? Чи я живу, чи лише живий? Відповідь — заповіт, схований у філософському вірші: якщо думки живі, залишаться вірші — «поезія і проза — це для Вас: моя родина і братва». Останнє слово — сленг, і воно найніжніше у вірші. Мова лабіринтів, ребусів і кодів робить майбутнє одночасно інтелектуально привабливим та емоційно недоступним. Вічність не пропонується як відповідь. Вона радше проблема, до якої розум знову й знову підходить із різних входів, не отримуючи остаточної карти.