Свідчення в розмовній тональності: «А знаєш…? я люблю Бога». Тому розчарування і тривога «не реальні, а пусті, як дійсність та, що уві сні»; чиїсь мрії погасли в тиші, «та не мої, бо я для Нього». Причина дається без богослов’я: бо Він прощає «знову й знов», підіймає з колін «і як малу дитину розуму навчає». Мовець визнає: «так багато різних слів — можливо, ти нічого і не зрозумів», — і каже ще раз. Назва обертає сповідь на питання читачеві: а чому ти…? Розмовний початок не дозволяє визнанню віри стати церемоніальним. Віра показана як щось прожите крізь розчарування, тривогу й звичайну мову. Найсміливіша теза вірша полягає в тому, що внутрішня вірність може змінювати не самі зовнішні події, а вагу, яку вони мають для людини.