Алегорія саду. Хтось — «Він», ніколи не названий — висушив мовця зсередини; «прекрасний сад із щастя» заріс високою злою травою; лишилась тільки душа, «хоч висохла, як розум, та жива». Кохана — джерело: «цілющою буде твоя вода». Полий щедро — і зів’януть бур’яни, розцвітуть сади, «на віки-вічнії весна» зав’яже плоди, а врожай буде лише її. Віра вірша проста і сказана прямо: доброта залишить слід. Метафора саду надає внутрішньому виснаженню фізичного пейзажу. Колись доглянуте щастя стало занедбаною землею, а герой водночас живе в ній і спостерігає її руйнування. Те, що душа все ще спрагла, означає: спустошення не дорівнює порожнечі — бажання відновлення ще живе. Спрага тому стає доказом життя: те, що просить води, ще не померло і все ще уявляє відновлення.